Зворушлива історія про жертовність і співчуття! Жовтень, 1966 рік. Дев'ятнадцятирічний Вільям Лавері от-от розпочне роботу в сімейній похоронній фірмі і вперше розважається на балі-бенкеті з нагоди випуску з коледжу. Святкування перериває звістка — в селі Аберфан стався зсув на вугільній шахті, і зі школи, похованої під ґрунтом, витягують величезну кількість тіл. Вільям одразу ж стає волонтером і вирушає в дорогу. Ця трагедія назавжди змінює його життя... Та ніч змусила думати про маленького хлопчика, яким він був, і про втрати, які він так старанно намагався забути. Вільям виявляє, що співчуття може мати несподівані наслідки — адже те, що ми так невтомно віддаємо іншим, допомагає нам зцілитися самим. Роман розповідає історію одного з бальзамувальників, який брав участь у ліквідації наслідків катастрофи в Аберфані, і про те, як це вплинуло на його життя в майбутньому. Історія, яка розбиває серце на шматки, а потім ніжно збирає його назад. Надія, співчуття та сила спільноти дбайливо загоюють рани Про трагедію Аберфану: «Вчора о 9:15 ранку відвал № 7, розташований у верхів’ї вугільної шахти «Мертір-Вейл», розмокнув унаслідок дводенної зливи та сповз униз по схилу гори. Пів мільйона тонн вугільних відходів змішалися з деревами, валунами та цеглою. На вершині гори було сонячно, але в маленькому селі Аберфан стояв туман. Тож, хоча відвальники й бачили, що шлак почав рухатися, селяни не знали, що на них насувається дванадцятиметрова хвиля гірської породи на швидкості понад вісімдесят кілометрів на годину. Знісши на своєму шляху залізничні колії, занедбаний канал і ферму, зрештою ця хвиля накрила початкову школу Пантглас і два ряди будинків.» «Нестямні від горя батьки голіруч розгрібали завали. У перші дві години деяких дітей дивом вдалося врятувати, але вже після одинадцятої ранку підстав для оптимізму більше не з’являлося. Треба було відкопати понад 140 сто сорок тіл.» Про стосунки матері і сина: «Як ми вміємо руйнувати собі життя. У янголів має існувати якась небесна поліція, яка спиняла б нас у небезпечну мить, та, схоже, так не буває. Тож, мій найдорожчий сину, нам лишається тільки старатися прощати й бути прóщеними.» Про біль втрати: «— А що ти відчував там, у залі? — Мартін кидає ключі в кишеню пальта, і вони вдвох рушають додому. — Ти бачив біль, коли вони співали? — Ні, — змушений визнати Вільям, — але мені було ніяково співати про це разом із ними. — Нехай вони втратили все, однак не перестали бути людьми. Гадаю, більшість із них кохали. І, напевно, так само більшість із них колись думали, що світ — прекрасний. Тож, як на мене, співаючи про це, вони підтримують зв’язок із тими, ким були, ким є і ким могли б стати.